Сайт українського успіху

Спорт, політика, суспільство, бізнес, новини

Олена Апанович: козацька берегиня

Підготував Семен Запорожець

9 вересня виповнюється 100 років з дня народження Олени Апанович – видатного українського історика, архівістки, письменниці.

Олена Михайлівна Апанович була дослідницею історії України козацької доби, козацького літописання, фахівцем у галузях історіоґрафії, джерелознавства, археоґрафії, книгознавства, рукописної книги, марґіналістики, була історіософом, журналісткою, просвітянкою.

Вона народилася у Симбірській губернії, батько був залізничник, білорус, мати – з польського шляхетського роду. Олена була п’ятою дитиною з десятьох, більшість яких померли в дитинстві. Родина часто переїжджала: Бєлгород, Суми, Харків, Харбін (Манчжурія), знову Харків. Дівчинка бачила жахливі картини голоду: мертві селяни на вулицях Харкова. Батько відійшов від сім’ї, 1935 р. померла мама.
У 1936 р. Олена на «відмінно» закінчила середню школу (у характеристиці було зазначено: «за здібностями – видатна»). 1937-38 рр. навчалася у Комуністичному інституті журналістики при ЦК ВКП(б) в Москві. Його викладачі були репресовані, інститут ліквідовано. Апанович перевели в Харківський педінститут, який вона закінчила 1941 р. за фахом «російська мова і література». Під час війни була в евакуації в Казахстані, Башкирії, де працювала в Держнаркомздраві, а потім в Башрадіокомітеті. Жила впроголодь.

У 1944 р. Апанович повернулася в Харків, та оскільки їхнє помешкання було зруйноване, в травні перебралася до Києва. Працювала науковим, старшим науковим співробітником, начальником відділу давніх актів Центрального державного історичного архіву УРСР, де, за її словами, «просто закохалася в українське козацтво». 1945-48 – аспірантка історика Костя Гуслистого, 1948 захистила кандидатську дисертацію «Запорозьке Військо, його устрій і бойові дії в складі російської армії під час російсько-турецької війни 1768 – 1774 років». Опрацювала величезну кількість архівних матеріалів ХVІ – ХVІІІ ст.
З 1950 до 1972 р. Олена Михайлівна працювала в Інституті історії України в Києві. 1961 р. вийшла її монографія «Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії. 50–70 роки ХVІІ ст.».

Коли у 1966 р. було створене Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, Апанович увійшла до його Правління і працювала з великим ентузіазмом. Написала близько 80 статей до Української Радянської Енциклопедії, Українського Радянського Енциклопедичного Словника, Радянської енциклопедії історії України, Советской исторической энциклопедии. Перед затопленням чотирьох Січей водами Каховської ГЕС працювала там в археологічній експедиції. У зв’язку з оголошенням 1965 р. острова Хортиця Державним історико-культурним заповідником, Апанович склала список памיятних місць запорозького козацтва, який публікувався в журналі «Україна» 1967-68 рр. Брала участь у наукових конференціях, великої популярності набули її блискучі публічні лекції з історії козацтва. Та коли вчена прийшла з планом циклу лекцій та інших просвітницьких заходів до віце-президента АН УРСР Івана Білодіда, той сказав: «Так це ж пожива для націоналістів!». Тим часом Аавнович спілкувалася з Оленою Компан, Михайлом Брайчевським, Ярославом Дзирою, Віктором Іванисенком, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Кочуром, Надією Суровцевою, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, читала літературу самвидаву, слухала зарубіжні радіостанції.

У кінці 1969 р. сприяннями Петра Шелеста вийшла монографія Олени Апанович «Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст.», та після усунення його з посади Першого секретаря ЦК КПУ, арештів інтеліґенції 1972 р. та ідеологічного погрому, козацтво стало «ідеологічним криміналом», і книжка була вилучена з бібліотек, на неї було заборонено покликатися, імיя Апанович було вилучено з історіоґрафії.
Слава козацької берегині, ледве чи не «єдиного козака в українській історичній науці», обернулася у вересні 1972 р. наказом № 152 директора Інституту історії УРСР академіка А.Скаби про звільнення А. з Інституту історії АН УРСР, відлученням від будь-якої громадської роботи, фактичною забороною публікуватися.

Майже рік така «одіозна фігура» була безробітна. Тут виявилися її твердість та життєздатність характеру. Апанович символом стійкості та незламності вченого та інтеліґента.
З труднощами їй вдалося влаштуватися у відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР. Апанович повернулася до архівної роботи, зробила описи багатьох фондів, досліджувала історію створення в 1918 р. Всенародної бібліотеки України (нині ЦНБ), працювала в галузі книгознавства. Вона написала найважчу частину історії Академії наук України – про період її створення в 1918 р., але питання про її як співавтора вирішувалося в КГБ: залишили, аби показати Заходові, що Апанович публікується. У 1983 р. вийшла монографія «Рукописная светская книга ХVІІІ в. на Украине».

Було, що статті Апанович виходили без її імені, підписані лише співавторами. «Це не арешт, – казала вона, – але, по суті, заборона на професію! Це був просто розбій у науці». Її не випускали на наукові конференції за межі СРСР, а коли до ЦНБ приїздили іноземці, її куди-небудь посилали. До середини 1987 р. публікувалися лише поодинокі її статті, і то в Москві чи Ленінграді.

Олена Апанович захопилася постаттю Володимира Вернадського, підготувала до друку його щоденники та більшу частину книжки «В.И.Вернадский. Жизнь и деятельность на Украине». Пізніше вона довела українську ментальність нащадка козаків Вернадського, популяризувала його вчення про ноосферу, живу речовину, розподіл сонячної енергії. У найгірші часи вона не фальсифікувала історію, хоча не могла сказати всю правду. За новітньої доби вона розкривала фальсифікацію. Починаючи з 1988 року, уперше діставши можливість говорити вільно, завдяки своїй літературній обдарованості, поєднаній з науковою скрупульозністю, Апанович написала величезну кількість статей про українське козацтво як феномен світової історії та культури. Вони публікувалися в періодиці, зокрема в газеті «Народна Армія».

У 1989 р. Апанович була науковим керівником першої комплексної експедиції «Запорозька Січ: зруйноване й уціліле». У 1992 р. вона виступила на конференції з доповіддю «Переяславська Рада: міфи і реальність» з критикою фальшивої ідеї, що віковічною мрією українського народу було «возз’єднання з братнім російським народом», що вершиною української історії була «Переяславська Рада» 1654 р. «Виходило, що український народ був єдиним народом на планеті, який боровся проти своєї незалежності і мріяв тільки про те, як би влізти в імперський зашморг», – писала Апанович.

Вона була науковим консультантом кількох кінофільмів, написала сценарії тетаралізованих вистав про Вернадського та Петра Конашевича-Сагайдачного. Її історико-художні (науково-літературні) книжки «Розповіді про запорозьких козаків» (1991), «Гетьмани України і кошові Запорозької Січі» (1993), «Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність» (1994) були відзначені Державною премією ім. Т.Шевченка 1994 р. У 1995 р. їй присуджено премію Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів. Апанович зіграла видатну роль у формуванні національної самосвідомості, поверненні історичної памיяті.

У 1995 р. Олену Апанович було поновлено на роботі в Інституті історії України НАНУ. 1999 р. взяла участь у створенні Наукового товариства ім. С.Подолинського. Захоплена впровадженням правди в історичну науку, вчена пошкодувала дорогоцінного часу на захист докторської дисертації, та в свідомості громадськості вона давно була академіком.
Похована на Байковому цвинтарі в Києві.

Листопад 8, 2019

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *