Сайт українського успіху

Спорт, політика, суспільство, бізнес, новини

Микола Лукаш – Моцарт українського перекладу

Підготував Семен Запорожець


19 грудня виповнилося 100 років з дня народження Миколи Лукаша – українського перекладача, блискучого поета і лінгвіста, знавця 20 з гаком мов, геніального митця, який у радянські часи подарував українському читачеві понад 1000 видатних творів світової літератури від 100 авторів.

Завдяки перекладам Миколи Лукаша українська інтелігенція дізналася про багатство та красу рідної української мови. А світова спільнота визнала: переклади геніального українця кращі за оригінали.

«…Для української літератури переклад завжди значив більше, аніж просто переклад. Насамперед він був засобом утвердження повновартісного статусу своєї мови й культури. А часом… і нагодою сказати про те, про що в оригінальних текстах говорити не випадало», – писав про роль українського перекладача науковець Максим Стріха.

До Лукаша світову літературу зазвичай перекладали з російських текстів-перекладів. Натомість Микола Олексійович перекладав лише оригінали. Причому найскладніші. І це був не науковий переклад, а колоритний, адаптований, поетичний. У ньому немає нічого зайвого чи випадкового. Мова – багата та мелодійна. Кожен переклад – шедевр. Бо дослівний переклад не в змозі передати глибину художнього твору та всю гаму його напівтонів і відтінків!

Народився Микола Лукаш 19 грудня 1919 року в Кролевці Сумської області. Свої лінгвістичні здібності виявляв змалку. Ще в дитинстві засвоїв їдиш — до революції єврейське населення Кролевця становило четверту частину від загального. А якось утік із циганами, й буквально за кілька днів навчився їхньої мови. В семирічці опанував французьку, німецьку та англійську мови.

У 1937 році він вступив на історичний факультет  Київського університету. Через неподілене кохання до однокурсниці Олени Біличенко полишив навчання й пішов вчителювати в сільській школі на Київщині. За рік біль улігся, й він повернувся в університет. Жив на стипендію і свої невеликі заробітки.

В архіві стародавніх документів Лукаш вишукував папери, дотичні до Коліївщини, переписував їх і перекладав з польської та латини українською мовою. Мало не задарма готував ці матеріали для Костя Гуслистого: той саме працював над книгою про Коліївщину. Зароблені кошти Лукаш витрачав на книжки. В 1930-ті роки букіністичні крамниці були заповнені «конфіскатом» засуджених письменників і науковців. Цінні видання збували за копійки. На відміну від Лукаша, продавці не дуже тямили в книжках.

У війну університет евакуювали до Харкова. Лукаш дістався туди, дорогою був поранений в ногу, одужав і після перемоги викладав англійську та німецьку в Харківському педінституті іноземних мов та сільськогосподарському інституті. За час перебування в Харкові Лукаш завершив свій видатний переклад «Фауста» Ґете, який опублікувано 1955 року.

1956 року Микола Лукаш вступає до Спілки письменників України, 1958 року повертається до Києва, працює в журналі іноземної літератури “Всесвіт”, що стає найпопулярнішим українським щомісячником, наклад якого сягає 50 тисяч примірників.

Коли 1973 року публіцист Іван Дзюба опублікував свій твір «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Лукаш його публічно підтримав. Написав листа до Президії Верховної Ради УСРС з проханням надати можливість йому відбути покарання замість Івана Дзюби, який хворів на сухоти. За це його виключили зі Спілки письменників, заборонили друкуватися. Збірка віршів французького поета Аполлінера в Лукашевому перекладі світ так і не побачила. А з багатомовного тлумачного словника української мови вилучили всі посилання на Лукашеві переклади.

З початком 80-х років твори Миколи Лукаша знову друкуються, однак формальної реабілітації, не кажучи вже про визнання, немає. Поет переносить складну онкологічну операцію, його невгамонне раніше творчє натхнення поступово згасає, хоча з початком “перебудови” у 1987 році митця ще встигають поновити у лавах Спілки письменників…

За життя Миколи Лукаша його творчість ніколи не була гідно вшанована, Маестро тричі висували на здобуття Шевченківської премії, проте щоразу його кандидатура відхилялася.

Помер перекладач зі світовим іменем 1988-го року. Зі спогадів очевидців, генія українського перекладу поховали скромно. А на поховальній табличці символічно написали його прізвище російською та з помилками…

Постать письменника, постійно гнаного, матеріально і побутово невлаштованого, який не схилився перед владою і спромігся своїми чарівними переспівами долучити шедеври світової класики до українського культурного процесу, порівнюють із найшанованішими патріархами літературного перекладу – Миколою Зеровим, Максимом Рильсьским і Борисом Теном.

Микола Лукаш, як і Іван Дзюба, став легендою ХХ століття, одним з героїв Опору, які безкорисливо принесли свої дари на вівтар Свободи. Їхні переконання не були «ситуаційними», як за епохи постмодернізму, яка, на превеликий жаль, ще запізніло триває в наших мистецтвах, літературі, взагалі у багатьох сферах життя. Щира, самостійна, непристосовницька позиція інакодумців, нонкомформістів, що захищали традиційні цінності, сприймається нині як неоціненний урок минулого, без якого не буває майбутнього.

Микола Лукаш зробив 3500 перекладів. У його доробку – «Декамерон», «Дон Кіхот», «Фауст», «Мадам Боварі», твори Гарсії Лорки, Роберта Бернса, Фрідріха Шиллера, Генріха Гейне.

Системний парадокс: колись у гімназіях викладали по дві іноземні мови, ще й латину та грецьку; в соціалістичних вишах, щоб не перевантажувати пролетарів – лише по одній. Мабуть, саме тому пересічні радянські фахівці не знали ні жодної «ворожої», ані своєї рідної. Тож Лукаш неочікувано був принципово інший. Володів багатьма, але творив однією – українською. Стверджував, граючи словами, ніби лише «перекладає одну культуру до іншої», але при цьому цнотливо забував додати, що кожного разу перевтілюється в автора, промовляючи за нього українською. Його переклад був і є оригіналом!

У 1989 році редакція журналу “Всесвіт” заснувала щорічну премію імені Миколи Лукаша — Ars Translationis за найкращі переклади й перекладознавчі праці, опубліковані впродовж року на сторінках журналу.

 

Грудень 21, 2019

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *