Сайт українського успіху

Спорт, політика, суспільство, бізнес, новини

Мрія Леоніда Каденюка

За 54 роки, що минули від першого польоту людини в космос, на навколоземній орбіті побувало лише близько п’яти з половиною сотень космонавтів.

Серед них – і п’ятнадцятеро українців.

14 уродженців України літали у космос ще за радянських часів, єдиний же, хто побував там за часів української Незалежності – Леонід Каденюк.

31 січня 2018 року єдиний космонавт Незалежної України раптово пішов з життя. Він до останнього працював заради розвитку космічної галузі в Україні – на посаді радника генерального директора Національного космічного агентства України.

Казав, що на нашій планеті немає нічого неможливого, якщо вже свою мрію стати космонавтом зумів втілити в життя звичайний буковинський хлопчик.

Про своє космічне життя Леонід Каденюк у 2015 році розповідав в рамках науково-популярного лекторію “Public Science” в креативному просторі “Часопис”. Сайт “Українська правда. Життя” знову публікує конспект цієї лекції.

Як і більшість хлопчаків у той час, я мріяв стати космонавтом, тож вступив до Чернігівського вищого авіаційного училища льотчиків.

Мені було лише 16 років, але чекати іще рік я не хотів і вмовив майора-інструктора зарахувати мене до числа курсантів.

Тоді він сказав фразу, яку я запам’ятав на все життя: “Давайте поможем этому парню, когда-то мы будем встречать его на космодроме с цветами”.

Мій набір до космонавтів був шостим після “гагарінського”.

Спершу відібрали 250 чоловік, а з них потім – 9 щасливчиків.

Перших космонавтів готували для того, щоб вони полетіли і повернулися, а до нас були вже інші вимоги: ми повинні були займатися в космосі наукою, тож вимагались не лише міцні м’язи, але й гарні знання різних галузях.

Випробування були надзвичайно складні. Особливо – на придатність вестибулярного апарату, коли тебе крутили в колесі чи в бочці. Їх навіть досвідчені льотчики-винищувачі не витримували, просилися додому.

Мені пройти відбір, мабуть, допомогло почуття гумору.

Пам’ятаю, на головній медичній комісії відомий академік зачитував: “По такой-то статье вы годны к осуществлению полетов”. Запитує: “Чи ви знаєте, що це за стаття?”. А я відповідаю: “Знаю лише, що вона не з кримінального кодексу”.

Всі тоді посміялися…

Пізніше, вже у 1992-му році, виступав перед аудиторією. З зали пролунало запитання: “Якщо Кравчук накаже вам посадити “Буран” на Хрещатику, ви це зробите?”.

Ну, я і видав: “Дивлячись, що запропонують: якщо в купонах – не посаджу, у доларах – запросто”.

Барокамера – це фактично кімната, в якій нас ізолювали від усіх зовнішніх чинників, від спілкування на цілий тиждень.

Ми не просто сиділи, а проходили психологічне тестування.

Були вмонтовані камери, мікрофони в стіни, за нами безперервно спостерігали лікарі (три бригади, які чергували позмінно).

Нам не давали спати та їсти. Тричі на день робили енцефалограму головного мозку: наклеювали датчики на голову, саджали в крісло, вимикали світло і залишали в кімнаті самого.

І от уявіть собі, як тут не заснути? Коли енцефалограма перетворювалася на пряму лінію – тобто людина засинала – відразу ж вмикали світло та сирену, не давали спати.

У деякого з досліджуваних з’являлись галюцинації після такого навантаження, їх списували.

В центрифузі людський організм отримує десятикратні перенавантаження. Скажімо, якщо моя вага 75 кг, то при обертанні вона досягає 750 кг.

Це випробування важке, і доволі великий процент досліджуваних втрачали під час нього свідомість.

Я не брав участі у бойових діях, хоча у навчаннях був задіяний. Я літав з ядерною бомбою над Москвою, це було за часів Олімпіади. Треба було зробити напівпетлю, а бомбу, звичайно ж, кидати було не потрібно.

У 1994-му році у США Кучма і Клінтон підписали меморандум про спільний політ. Я записався, дізнавшись про це з преси.

Згодом пройшов медобстеження в Х’юстоні. Несподівано, але найскладнішим виявилося мовне питання – умовою для участі в польоті було знання англійської, а я вивчав французьку.

Стимул у мене, звичайно, був космічний. Я вирішив, що мова ця досить проста і за кілька тижнів до поїздки в Америку взявся її вивчати.

До старту знав англійську достатньо для спілкування з іншими членами екіпажу. Вже на космічному кораблі спілкувався в ефірі зі школярами – нашими, а потім і з американськими.

Американський астронавт намагався допомогти, але після закінчення зв’язку сказав: “Та ти впорався добре із завданням!”, і зрадів більше, ніж я.

В екіпажі було 6 членів, я був четвертим льотчиком. Зі мною літали американці, японець, жінка з Індії (але вже на той час громадянка США).

На борту в рамках спільного українсько-американського дослідження ми слідкували за трьома рослинами, як вони “поводяться” в космосі.

Приміром, соя має короткий життєвий цикл – 40 діб, тож її і визначили для дослідження – адже вчених цікавить, як виростити в умовах невагомості нове покоління рослин.

Початкова швидкість корабля – 7,9 км/с (перша космічна). Коли ввімкнулись перші двигуни, пролунав величезний вибух, поступово цей звук заповнив усе навколо. Його не порівняєш із жодним звуком на землі!

Поступово він залишається внизу і перетворюється на щось схоже на шепіт листя. Відбувається шалене прискорення.

Я хвилювався, як я перенесу стан невагомості. Готуючись до польоту, проходив спеціальне тренування, коли обертався у центрифузі упродовж 50 хвилин.

Лікарі тоді зазначили, що в мого організму унікальні властивості, оскільки якихось особливих змін він не зазнав.

Подібні характеристики, за їхніми словами, вони бачили, крім мене, лише у двох космонавтів. Тим не менше, я дуже хвилювався, адже в невагомості у багатьох виникають сильні головні болі.

Один з моїх товаришів зізнавався, що в очах у нього там весь час – бенгальські вогні.

Вже через 15 хвилин перебування в невагомості я відчув жар і температуру.

Коли хитав головою, зображення ніби роздвоювалося. Але за дві години все стало на свої місця, почував себе добре.

Я проводив над собою дослідження, що не було передбачено умовами польоту: слідкував за собою як за біологічною істотою, що перебуває в стані невагомості.

Робив різні вправи.

Одна з найцікавіших – похід по стелі. З точки зору фізики, там можна ходити де завгодно. Але стереотип підлоги у людини грає свою роль. Так і залишилась підлога підлогою.

Коли я торкнувся стелі ногою, в організму почалася паніка, страх падіння. З жодними земними відчуттями це не порівняти.

Дуже хотілося подивитися в ілюмінатор. Це неймовірна краса! Мене не раз просили описати її. Я відповідаю лише, що впевнився: вона кругла.

Ще кинулися в очі надзвичайно велика кількість кольорів на Землі і віддзеркалення сонячного світла.

Кожен політ має свій символ. Для мене це був український прапор. Також на моєму годиннику на будильник встановили мелодію нашого гімну. Пригадую, як запитав у японця, чому, мовляв, ти собі свій гімн в якості будильника не встановиш.

А він і каже: “В нас така мелодія, що ми ще міцніше позасинаємо”.

Зброю нам не давали. Хоча радянським космонавтам давали – адже не знали, куди повернешся, в яку часточку землі, необхідно було передбачити усі можливі аварійні ситуації.

Ми живемо у вік новітніх технологій. Космічна та авіаційна галузі диктують нам нові шляхи і відкриття.

За роки “космічної ери” багато космічних технологій стали предметами повсякденного вжитку – приміром блискавки на кофтах, липучки на куртках та взутті, радіо і телебачення, джі-пі-ес.

Коли з’явиться ще один український космонавт? Важко відповісти, знаючи, що держава давно не “бавила” галузь належним фінансуванням.

Джерело: https://life.pravda.com.ua/society/2018/01/31/202340/

 

Лютий 1, 2018

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *