Сайт українського успіху

Спорт, політика, суспільство, бізнес, новини

Kyiv не Kiev. Що говорить світ про Україну

Пітер Дікінсон, науковий співробітник Atlantic Council, видавець журналів Business Ukraine і Lviv Today

Більшість осені-2019 Україна не сходила з міжнародних заголовків у зв’язку з процедурою імпічменту Трампа та сподіваннями на прогрес в українсько-російських мирних перемовинах. Цей сплеск уваги ЗМІ допоміг пожвавити інтерес до всього українського, що принесло різні результати. Багато журналістів очевидно мали проблеми з осмисленням візантійської політичної трясовини України, в той час як інші вбачали формулу Штайнмайєра вкрай не німецькою в силу її вражаючої неточності, що призвело до звичного довгого переліку поганих ідей та відвертої брехні.

Втім, у той же час редактори деяких найбільших світових медіа вирішили, що це правильний час, аби оновити свої посібники зі стилістики. Нещодавно численні глобальні важковаговики медіаіндустрії перейняли похідне від української мови написання слова Kyiv за офіційне написання столиці країни, замінивши закореніле Kiev, що пішло з російської. Ця тенденція почалась наприкінці серпня з Associated Press. А затим послідували the Wall Street Journal, the Washington Post, the Telegraph і ВВС.

Така активна українізація написання — не єдина відповідь на раптову актуальність Києва. Це останній розділ у тривалій кампанії із забезпечення визнання україномовних версій українських топонімів, і це частина більш ширшого пострадянського руху за відстоювання ідентичності незалежної України.

Зусилля не завжди завершувались успіхом. Наприклад, українська влада вперше схвалила назву Kyiv як офіційне англомовне написання ще в середині 1990-х, проте за межами рафінованого світу дипломатичного протоколу більшість членів міжнародної спільноти просто не звернули на це увагу, та продовжили писати звичне для них Kiev.

Ця невтішна відповідь була симптомом невігластва та байдужості, що формувало зовнішнє ставлення до української державності в перші десятиліття незалежності країни. Насправді, до початку російсько-української війни багато людей не могли збагнути, до чого взагалі весь цей шум, і, як правило, ухилялись від закликів прийняти українське написання, приймаючи це за дурощі націоналістичної окраїни.

Інші вбачали в цьому зарозумілість з боку України. Дещо несправедливо питалося, а чому немає такого ж крику, щоб перейменувати Moscow на Moskva, чи Rome на Roma, ігноруючи очевидні імперські нав’язування, очевидні у випадку з Україною, і помітно відсутні в інших англіканізованих європейських топонімах. Куди більш доцільнішим виглядало би порівняння з постколоніальними змінами найменувань в Азії, ось як перехід від Цейлону до Шрі-Ланки чи Бомбея до Мумбаї. Втім, мало хто вважав, що українські постімперські настрої заслуговують на такий же розгляд.

Все змінилося з вторгненням російського президента Володимира Путіна в Україну. Невипадково міжнародне ставлення до дебатів Kyiv vs Kiev пережило радикальну трансформацію з часів 2014-го. Як і багато інших аспектів української політики ідентичності, атака Росії електризувала цю тему, наповнивши її цілковито новим значенням для внутрішньої аудиторії, та спонукала зовнішній світ ще раз задуматись. Після того як російські танки припаркувалися біля Донбасу, а московські пропагандисти згадували Україну як історичну випадковість, продовжувати вживати російськомовну транслітерацію для українських містечок і міст стало не лише абсурдним, а й гротескним.

Як результат, струмочок інституцій та медіа, які до 2014 року перейняли написання Kyiv, перетворився на повінь. На додачу до міжнародної преси, список тих, хто змінив своє ставлення після 2014 року, поповнився десятками авіакомпаній та аеропортів, численними академічними словниками та підручниками, а також надзвичайно впливовою Радою США з географічних назв. Українська кампанія #KyivNotKiev не обов’язково продовжиться і надалі, та можливо ми нарешті досягли переломного моменту. Kyiv стало стандартним написанням для більшості англомовного світу, в той час як ті, хто чіпляється за Kiev, ризикують зіштовхнутись з обвинуваченнями у застарілому мисленні.

Не всі вітають тріумф української транслітерації. Критики давно стояли на тому, що всі ці українські ігри з найменуваннями після проголошення незалежності є не більш ніж популістською показухою, що відволікає від більш нагальних завдань по боротьбі з корупцією і побудуванню функціонуючої економіки. Зміною назв українських вулиць, містечок і міст стіл не накрити, говорять вони. Цей хлібно-масляний підхід зрозумілий як для суспільства, що залишається одним із найбідніших у Європі, та він упускає з виду один не менш важливий момент.

Щоб збагнути цінність дискусії Kyiv vs Kiev, потрібно передусім відступити і поглянути на неї крізь призму глибоко вкоріненої кризи національної ідентичності, спричиненої століттями царської та радянської русифікації. Російські лідери століттями прагнули затягнути Україну в національне серце своєї країни, використовуючи культурну близькість двох націй, аби покорити та інтегрувати історично українські землі на південь. Зміна політичних та ідеологічних міркувань мали невеликий вплив на ці всеохоплюючі імперські цілі, позаяк царі та комісари однаково розглядали пригнічення української ідентичності пріоритетом своєї національної безпеки.

Інструменти і тактика, що застосовувались для цієї мети, відображали неабиякі масштаби діяльності. Чого тільки не зазнавали покоління українців — від насильницького голоду і масових депортацій до освітніх апартеїдів та мовних заборон, а саме населення хвиля за хвилею змішувалось і переміщувалось, змінюючи демографічну картину своєї країни. Тим часом історію переписували, а незручні хроніки — знищували. Жоден документ не відображає російське заперечення української ідентичності так, як Валуєвський циркуляр 1863 року. Царський указ, що забороняв публікації українською мовою, діловито постановляє: «Окремої української мови ніколи не існувало, не існує, і не може існувати».

Ця невблаганна русифікація зуміла позбавити Україну її незалежної ідентичності як всередині країни, так і за кордоном. Несучи відповідальність за складні регіональні протиріччя сьогоднішнього українського народу, русифікація лежить в основі постійної міжнародної невизначеності країни. І при цьому ще не відправлена на смітник історії. Навіть зараз Путін продовжує проголошувати росіян та українців «одним народом» (тобто росіянами), у той час як його проксі на окупованому сході України називають українців зрадниками і закликають цілу країну отримати російський протекторат.

На цьому фоні прохання України до зовнішнього світу використовувати українську транслітерацію виглядає аж ніяк не дрібничкою. Навпаки, це заклик до символічної підтримки того, що являється однією з останніх великих битв за незалежність у світовій історії. Українські мандри дорогою національного самоствердження далекі від завершення, та встановлення українських найменувань для українських місць — це серйозний перший крок на довгому шляху до одужання. Нинішнє переймання міжнародними медіа бажаного написання Kyiv може здаватись несуттєвим, проте уособлює вагомий внесок у цей процес.

Джерело: https://nv.ua/ukr/opinion/kyiv-ne-kiev-yak-zminilos-svitove-stavlennya-do-ukrajini-pislya-skandalu-z-trampom-novini-ukrajini-50049263.html

 

Жовтень 23, 2019

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *