Сайт українського успіху

Спорт, політика, суспільство, бізнес, новини

Час і місце

Олександр Виноградов, журналіст, кінознавець


Що спільного між українським посадовцем Пилипом Іллєнко, польським кінорежисером Агнешкою ​​Холланд і британською політичною сатирою «Смерть Сталіна», яку можна подивитися в Києві, але не можна побачити в Москві – спробуємо розібратися.

Голова Державного агентства з питань кіно Пилип Іллєнко в телевізійному ефірі назвав очікувану кількість нових українських фільмів усіх жанрів і видів, прем’єри яких відбудуться в поточному році. Їх 49. Це ігрове кіно, документальне, анімація. Геть усі вони знімаються за участю українського державного бюджету, – власне, нічого нового в цій практиці немає.

З одного боку, можна критикувати спадщину радянських часів, від яких до нас дійшла традиція фінансувати кіновиробництво за рахунок платників податків, включаючи тих, які в кіно не ходять, а вважають за краще театр або футбол по телевізору. І кивати на Голлівуд – ось, мовляв, приклад приватної ініціативи, ані цента державних коштів. Або на територію РФ, де з року в рік виділяються чималі кошти на розвиток кіноіндустрії, яка продовжує плодити збитки. Наприклад, у 2017 році на виробництво кінофільмів російський уряд витратив $ 220 млн 750 тис., а збитки галузі, за попередніми даними, склали $ 130 млн 430 тис. Всього дев’ять фільмів (зі 123) російського виробництва окупилися в прокаті.

Зрозуміло, що Україна не може змагатися з Голлівудом, але уникнути суперництва з РФ в частині викинутих на вітер мільйонів – може. І не тільки тим, щоб зменшувати державні витрати на кіновиробництво.

З іншого боку, в більшості країн світу існує державна підтримка кіновиробництва. Вона передбачає не тільки захист від американської кінопродукції, якої з надлишком може вистачити на все населення Землі, але й створення робочих місць. Не кажучи вже про неминучу ідеологічну складову, яка завжди присутня при виділенні бюджетних асигнувань з боку держави.

Але метою цієї замітки не є спроба порівняти існуючі моделі державної підтримки кінематографа як найвпливовішого медіа (французьку, шведську, польську, німецьку, etc.), які могла б запозичити Україна.

Але ж існують інші економічні умови та історичні обставини, крім квотування репертуару і переходу на український дубляж, що здатні не тільки викликати до життя нові фільми, а й розвинути не один сектор сфери послуг. І тут приходить на пам’ять югославська модель.

На що звертає увагу український глядач, який добре знає Київ, під час сеансу фільму «Смерть Сталіна», – так, зокрема, на будівлю київської мерії, розташовані по сусідству ворота, з яких виїжджає чорний автомобіль з лискучими боками. Фрагмент архітектури радянської епохи, що зберігся на Хрещатику, в британській політичній сатирі, що відтворює події в Москві навесні 1953, виконує функцію будівлі НКВС. А будівля на вулиці Олеся Гончара, 45б, що вимагає ремонту, у фільмі служить місцем проживання ворогів народу, до яких вночі приходять з арештом люди у військовій формі.

14 лютого журнал Variety опублікував на своєму сайті замітку про новий фільм британського актора Джеймса Нортона (одного з претендентів на роль Джеймса Бонда в продовженні серії). Він зіграє журналіста Гарета Джонса, який першим розповів світові про жахи голодомору 1933 року. Режисер майбутньої стрічки – Агнешка Холланд, в активі якої номінація на премію «Оскар» за фільм «Європа, Європа» (1990). Частково нова картина буде зніматися в нашій країні, за підтримки Польського інституту кіномистецтва і Державного агентства з питань кіно України.

Якщо у випадку з «Гаретом Джонсом» (робоча назва фільму) немає необхідності пояснювати вибір України як локації, то «Смерть Сталіна» якраз представляє приклад того, як можна з толком розпоряджатися проклятою спадщиною радянського минулого. І які вигоди можна отримати при кінопостановці не тільки з географічної близькості з місцем подій, про які йдеться у фільмі, але з подібних фактів загальної біографії в тому числі.

На початку 1960-х років подорожчання кіновиробництва призвело до того, що голлівудські студії стали багато знімати в Італії. А італійські продюсери, в свою чергу, з метою економії стали переносити зйомки в Югославію. Не піддаються обліку фільми, зняті в жанрі, який отримав назву спагетті-вестерн, появі яких сприяли не тільки збережені в сільському господарстві країни великі популяції коней, але і дешева робоча сила, необхідна для будівництва декорацій, а також солдати югославської армії, яких студії за символічну ціну залучали при зйомках масових сцен. Приплив грошей з-за кордону став причиною появи талановитого покоління в югославському кіно, який отримав можливість реалізації в найліпшому віці.

Але не можна вимагати від Пилипа Іллєнка, щоб він через рік відзвітував про 49 фільмів іноземного виробництва, знятих в Україні. Хоча навряд чи голова Держкіно відмовиться від такого рапорту за підсумками роботи за рік.

Дешева за європейськими мірками робоча сила в Україні є, мальовничі пейзажі – навіть, якщо не рахувати окупований Криму – в наявності. Тільки з пам’ятниками архітектури ситуація з кожним місяцем стає все гірше – в Києві беззаперечно. Якщо забудовники тішать себе ілюзіями, що західні кінематографісти, в планах яких зняти Шанхай або Сінгапур, спокусяться екстер’єрами торгово-розважальних центрів, вони сильно помиляються.

Є й інші обставини, які не грають на користь Україні як знімального кіномайданчика. Це і дорожня інфраструктура, це і транспорт, і безпека на вулицях, і право приватної власності, і багато іншого. За все це відповідає держава, яка замість того, щоб збільшувати фінансування кіновиробництва, впритул могла б зайнятися створенням сприятливих умов для залучення іноземного капіталу.

 

Лютий 15, 2018

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *